Історична довідка

Село Розворяни . За роки радянської влади село в документах називали «Розваряни».  У 1989 р. селу надали сучасну назву. Назву села старожили пояснюють так: колись проїжджав полями козак і по дорозі йому поламалася розвора (жердина, якою подовжують віз). Почав козак ремонтувати віз і назвав цю місцевість «розворяни». Пізніше тут поселилися люди і назвали так село. Інші пояснюють, що проїжджала полями багата княгиня і там, де знаходиться село, їм поламалася розвора, і так нарекли цю місцевість «розворяни». Але скільки б пояснень не було, всі вони зводяться до одного: назва села походить від слова «розвора». Село розташоване в природному районі Пасмове Побужжя. Це особливий регіон Малого Полісся, що складається з шести пасом, які паралельно тягнуться один до одного з заходу (від Розточчя) на схід на 40-50 км. Розворяни знаходяться на п'ятому (з півночі) пасмі, що носить назву в науковій літературі — Винниківське. Найвища точка села знаходиться на південний захід від нього (в центральній частині пасма) і має висоту понад 260 м над рівнем моря. Найнижча ділянка Розворян знаходиться в долині Тимковецького потоку, при виході його за територію села, з висотою приблизно 226 м. Розворяни знаходяться  поблизу крайової зони Гологір. Це місце — поєднання височини північного Подільського уступу і рівнини Малого Полісся. Поверхня — рівнинна з поодинокими невисокими підвищеннями рельєфу на півдні та південному заході.

           У селі є ставок (так звані Торфовиська) і маленька річка. Жителі села називають цю річку Дулибівка. Офіційна ж назва річки —  Тимковецький потік. Довжина Тимковецького потоку 28 км, площа басейну 165 км². Річище у верхній течії слабозвивисте, в середній та нижній течії помірно звивисте, місцями випрямлене. Витоки розташовані на південь від села Ганачівки, між лісистими пагорбами Гологорів. Річка тече в межах Надбужанської котловини спочатку переважно на північ, потім — на схід. Впадає до Перегноївки в місті Глиняни (в межах міста річка тече на північ та північний захід), далі — у Полтву, притоку Західного Бугу. Притоки Тимковецького потоку: Млинівка Лісна (права); Гострий (ліва); меліоративні канали.

Народну назву річки пояснюють по-різному. Одні старожили кажуть, що колись давно проживав у селі багатий чоловік на прізвище Дулиба. Через його поле протікала річка і її назвали — від прізвища цього чоловіка. Інші пояснюють від слова «долина». Річка тече у зниженій частині рельєфу, утворюючи річкову долину. Долина — долиба — дулибівка. У селі збереглися старі назви вулиць «Озеро» та «За озером» — місцевість, де колись було озеро. Зараз його немає. Гай, За гайком — раніше там був гай, а потім люди побудували на цьому місці свої житла. Кут — будівництво цієї вулиці велося так, що утворює кут із центральною вулицею села. Бамбуцівка — назва цієї вулиці має багато різноманітних пояснень. Найімовірніше, що назва походить від прізвиська жителя села, який вперше на цьому полі збудував свою хату. Назви лісів походять в основному від порід дерев: Липина, Березина, Соснина, Ялина. Дуже давні назви лісових масивів Варецькі та Дібрівки. Назва гайку «Дібрівки» походить від слова діброва. Назва «Ліси Варецькі» походить від прізвища жителя, якому належала колись ця частина лісу. 

Село Вижняни . Вижняни — давнє село у Львівському  районі Львівської області (10 км від Глинян), відоме з 1397 року. У XVIII ст. мало статус містечка з Магдебурзьким правом. Головна пам'ятка — костел св. Миколая (1400 р.), перебудований у 1920-х, відомий унікальними розписами. Село славилося рибними ярмарками.

Архітектурною спадщиною села Вижняни  є Костел Святого Миколая:

• Храм  заснований близько 1400 року. Споруда неодноразово перебудовувалася (XVII-XX ст.). У 1929-1931 роках відбулася значна перебудова за проектом Броніслава Віктора, яка поєднала форми XV-XVII ст. з модерном. Розписи: Інтер'єри розписані у 1942-1943 роках художниками Станіславом Тейсейром, Романом та Маргіт Сельськими, які добре збереглися. Сьогодення: У радянські часи храм використовувався як склад, зараз є пам'яткою архітектури, що потребує реставрації.  Село розвивалося як типове галицьке містечко, але з появою залізниці поруч, його розвиток сповільнився, що дозволило зберегти історичну атмосферу. 

• СЛОВІТСЬКИЙ СТАРОСТИНСЬКИЙ ОКРУГ

  Село Словіта  знаходиться біля шосе М09 за 45 км на схід від Львова і за 25 км на захід від Золочева. Географічно село розташоване на схилах північної частини Подільської височини, що носить назву Гологори. Якщо дивитися з низовини Грядового Побужжя, то північна частина Поділля має вигляд гірського хребта з крутими схилами, які підносяться над низовиною на 150—200 метрів місцями — словітський ліс (місце, зване каменем Марії- Терези) 450 метрів над рівнем моря. Гологори є вододільним хребтом між двома басейнами Балтійського і Чорного морів. На північ від села знаходиться низовина Грядового Побужжя, яка має вигляд горбистої рівнини. Словіта була заселена жителями в сиву давнину. Про це свідчать археологічні знахідки бронзової епохи. Перша згадка належить до 1442 року. Протягом XVI—XVIII століть село перебувало у королівській власності. Спочатку належало до Львівського ґродового, а згодом до Глинянського неґродового староств. У 1773 році Словіта належала до маєтків Урсули Потоцької. Існує версія, що раніше село називалося Слобідка, а в процесі розширення площі та чисельності населення стало записуватися як «Словіта». На австрійських мапах 1763—1787 років назва села подається як Slowitka, на мапах 1861—1864 років — Slowita. Перша згадка про Словітський жіночий монастир чину Василія Великого належить до 1581—1589 років. Він був одним із найстаріших жіночих монастирів Галичини. Тут за інвентарним описом значилися стародруки до федорівського книгодрукування. Окрасою монастиря був дерев’яний храм Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, який було зруйновано тоталітарною системою у 1960 році. На початку ХХ століття було проведено розписи внутрішньої каплиці Положення Ризи Пресвятої Богородиці. За твердженнями окремих мистецтвознавців фрески належать репресованому художнику-монументалісту Михайлові Бойчукові або учням його школи. Зараз частина фресок уже відкрита і потребує реставрації. У монастирі перебуває чудотворна ікона Словітської(Сасівської) Богородиці з Ісусом у мистецьки виконаних ризах, яку перенесли із Сасівського монастиря після касації монастирів. Джерело Святого Івана живить своєю водою невеличкий ставок. До визначних пам’яток села належать: кам’яний дохристиянський ідол, храм УГКЦ Івана Богослова (1906 р.) із іконами Ювеналія Мокрицького – знаного іконописця ХХ століття, храм ПЦУ Петра і Павла, пам’ятний хрест на честь 50-ліття вступу на престол цісаря Франца Йосипа від вдячної громади Словіти , пам’ятний хрест на честь скасування панщини. У Словіті діє 2 історико- краєзнавчі музеї (шкільний на базі колишнього народного музею і новостворений історико-краєзнавчий музей села Словіти та околиць).

  Село Якторів .  Це давнє село в Львівському  районі Львівської області, відоме з початку XVI ст. (перша згадка 1515 р.). Історично належало до Глинянського району.  Радянська влада перейменовувала село на Ясенівку, але згодом історичну назву було повернуто. Відоме також своїм монастирем сестер-студиток, заснованим у 1920 році.  Це була перша та єдина на той час на Галичині жіноча обитель, яка не вимагала майна чи освіти при вступі. У податковому реєстрі 1515 року згадується церква та 7 ланів (близько 175 га) оброблюваної землі. Село Якторів . Це давнє село в Львівському районі Львівської області. Перша згадка про село зустрічається в грамоті короля Ягайла від 1401 року, якій йдеться мова про те, що «маєтності сіл Якторова  та села Млинівців (Унів) передано у користування унівським монастирям». Сама назва села походить від легенди про дівчину Кунцевичівну, яку забрали у полон татари. Обманом бранка завела татарина до потічка на Запотіччі та вбила кривдника. Сіла на коня , який чимдуж помчався з бранкою. Зупинився кінь біля стрімкого яру і бранка скрикнула: «Як, то – рів?» і від того оклику пішла назва села. Перші поселення виявлено, під лісом на місцині, яку сьогодні називають Коморисько. В селі був дерев’яний храм, поставлений на горбку, в межах Комориська, де поселилися й перші поселенці. Звідти добре було видно орди завойовників, які нападали на село і люди могли сховатися в лісі. Найдавніші згадки про храм в Якторові походять з податкового реєстру 1515 року. Цей храм згорів під час татарських набігів. У 1770 роках було придбано новий дерев’яний. У 1910 році розпочато будівництво цегляного храму оригінальної архітектури, автором проекту якого був німець за походженням Дмитрих Адам Йосипович ( 1866 – 1933 ). У 1932 р. археолог Я. Пастернак дослідив в урочищі «Яворина» чотири кургани, з яких перший мав діаметр 15 м і висоту 1,4 м. У південно-східній частині кургану під насипом знаходилась поховальна яма аморфної в плані форми, вкопана на 0,35 м. Село Відоме також своїм монастирем сестер-студиток, заснованим у 1920 році. Це була перша та єдина на той час на Галичині жіноча обитель, яка не вимагала майна чи освіти при вступі.  У Якторові були землі, що належали родині Шептицьких і які  Митрополит Андрей передав монастирю. 14 жовтня 1924 року, на Свято Покрови Пресвятої Богородиці, урочисто освячено першу жіночу студитську обитель у Якторові. При монастирі сестра Йосифа у 1924 році заснувала гурток «Рідної школи», де українські діти мали можливість навчатися рідною мовою. Мати-ігуменя Якторівського монастиря сестер-студиток Йосифа Вітер - перша українка, яку визнали «Праведником народів світу» за порятунок єврейських дітей під час Голокосту . Історично належало до Глинянського району. Радянська влада перейменовувала село на Ясенівку, але згодом історичну назву було повернуто. Село Мазів.  Мазів — невелике село у Львівському районі Львівської області, що входить до складу Глинянської міської громади. Розташоване поблизу Глинян.  Історично це давнє поселення Галичини, яке у складі громади наразі має низьку чисельність населення. Історично село перебувало в зоні впливу історичного центру ткацтва — міста Глиняни.

  ПІДГАЙЧИКІВСЬКИЙ СТАРОСТИНСЬКИЙ ОКРУГ   Село Підгайчики.  Село має багату історію, вперше згадуване у 1397 році.   офіційна дата заснування — 1488 рік.Відоме дерев’яною церквою Покрови Богородиці (1756 р.), колишньою німецькою колонією Унтервальден, та як батьківщина дружини Михайла Грушевського — Марії. Розташоване за 30 км на схід від Львова. Наприкінці XVIII ст. тут оселилися німецькі колоністи з Рейнського регіону, утворивши колонію Унтервальден. Збереглася колишня неоготична кірха, перебудована на церкву Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Архітектурною пам`яткою  села є також  Дерев'яна церква Покрови Богородиці, зведена у 1756 році (за переказами, перевезена з Карпат).  Підгайчики — батьківщина Марії Грушевської (1868), дружини видатного історика Михайла Грушевського. У селі діяв відділ товариства «Сільський господар» та кредитівка «Дністер». Село відоме своїми давніми традиціями та збереженими пам'ятками архітектури.

  Село Погорільці.  Село Погорільці, має давню історію. Населений пункт відомий своїм римсько-католицьким костелом св. Лаврентія, збудованим у 1904 році, а також історичним залізничним насипом, що нагадує про колишню залізницю Львів — Підгайці .  У часи Австро-Угорщини через село проходила залізниця, від якої і  зберігся насип («штрика») та невеликий міст. Костел св. Лаврентія (поч. XX ст.) було перетворено на колгоспний склад у 1950-х роках, проте з 1998 року святиню повернуто вірянам. Через село проходить автомобільна дорога Т 1417.  Село Шопки . Село Шопки — маленьке поселення у Львівському районі . Воно розташоване біля підніжжя гори Шопка на автошляху Н-02 «Львів — Тернопіль», село вирізняється рельєфною місцевістю. За даними перепису 2001 року, населення складало всього 22 особи, площа — 0,094 км². Історичні довідки про заснування села обмежені, воно функціонує як невеликий населений пункт у складі Глинянської міської ради.   Село Косичі. Село має давню історію, вперше згадуване під 1400 роком як Kaszczyce у документах римо-католицької парафії Вижнян. Раніше відоме як Альфредівка (з 1806 р.), село було польською колонією та частиною маєтків Потоцьких до 1946 року. Сучасну назву отримало у 1946 році Указом ПВС УРСР.    ПЕРЕГНОЇВСЬКИЙ СТАРОСТИНСЬКИЙ ОКРУГ Село Перегноїв.  Село Перегноїв  засноване на багнистій місцевості, що відображено у назві (від «прогній» — трясовина, багновище). Історично село відоме як «Прогноїв», а сучасну назву отримало у 1989 році. Нині Перегноїв — мальовниче село з багатою культурою, де діє місцева бібліотека-філія, що зберігає традиції Львівщини. В минулому землі села були дуже болотистими. Зараз, завдяки меліорації та вирубуванню лісів, територія осушена, проте під час дощів рівень води у криницях і підвалах може підніматися.   Село Кривичі. Село відоме з 1453 року, історично належало до Львівського староства та розвивалося як греко-католицька громада з власною церквою св. Архистратига Михаїла (згадується з 1589 р.). Село пройшло через австрійський період (мапа Міґа), польську пацифікацію 1930 року та радянську колективізацію, зберігаючи традиції сільського господарства. КУРОВИЦЬКИЙ  СТАРОСТИНСЬКИЙ  ОКРУГ Село Куровичі  Село Куровичі у Львівській області — старовинне поселення, відоме з кінця XIV століття (згадки від 1400 р.). Назва, ймовірно, походить від «коров’ячих» пасовищ або поселення роду Куровців. Село належало різним магнатам, зокрема Потоцьким. Під час Другої світової війни тут існував єврейський робочий табір. Місцевість була заселена слов'янами здавна. Старожили пов'язують назву з пастухами («коров'ярні»), пізніше — «Коровичі», а з XIX ст. — Куровичі. За легендою, назва виникла через «куряче віче» польської шляхти, що відбулося у маєтку Потоцьких. У 1400 році село належало Яну Клусу з Вижнян. Пізніше переходило у власність магнатів Куропатницьких, Грабянок, Гедзинських, Ольшевських, Чарторийських, Любомирських, а згодом — Потоцьких.  До XIX ст. — у складі Речі Посполитої; у XIX — на початку XX ст. — у складі Австро-Угорщини (Перемишлянський повіт); у 1919–1939 рр. — Польща. З жовтня 1941 р. по липень 1943 р. у маєтку Потоцьких діяв єврейський робочий табір. Село було звільнене від німецьких військ 22 червня 1944 року. Куровичі славляться своєю історією та, за переказами, були осередком, де перетиналися інтереси польської шляхти. Село Куровичі знаходиться на сході Львівського району, по обидві сторони шосе Львів-Тернопіль, у 30-ти кілометрах на схід від обласного центру Львова  і 15-ти кілометрах від Залізничної станції Задвір’я. Через село протікає річка – Тимковецький потік (притока річки Полтви), який є водним сполученням з Балтійським морем. Територія села відноситься до Гологори-Кременецького низько-гірного краю. На території Курович окремі горби доходять до 250-260 м. висоти над рівнем моря. Площа села Куровичі становить 645 га. Станом на 01.01.2010 року в селі проживає 1262 жителя. Географічні назви (Вістрів, Завалля, Заколоддя, Зарівля) свідчать, про те, що місцевість була заселена східними слов’янами ще в далеку давнину. Із слів старожилів відомо, що село Куровичі 350-400 років тому називалося “Коровичі”. Ця назва виникла від перших поселенців пастухів, які, в багатій на випас худоби долині, збудували собі тваринницькі приміщення, так звані “коров’ярні”. При зростанні населення і утворенні населеного пункту село стало називатися “Коровичі”, а з середини ХІХ ст. воно вже стало називатися “Куровичі”. Можливо село виникло як поселення роду якогось Куровця чи Курослава. Інша легенда розповідає про те, що назва села виникла в часи визвольної війни українського народу з польською шляхтою під керівництвом Богдана Хмельницького. В маєтку графа Потоцького зібралися пани на віче. В цей час почали лити сильні дощі, розлилася річка і шляхта не мала можливості роз’їхатися.  За цей час За цей час шляхта поїла всіх курей у маєтку графа Потоцького, через що це віче дістало назву “Куряче віче”. Від чого і пішла назва села Куровичі. Перші документальні згадки про село датуються 1443 роком і воно входило до складу Речі Посполитої. Власником села був якийсь пан К.Кльос. З 1772 року Куровичі опинилися в складі Австрії. Володіли селом почергово князі Чарторийські, Любомирські, а з 1820 року – графи Потоцькі. Важким було життя сільських трудівників в роки панування польського панства. Кращі землі належали графу Потоцькому, церкві, сільським багатіям, деяка частина належала сільській громаді і тільки незначна кількість найгірших земель належала селянам. Важке життя селян змушувало їх покидати рідні домівки і їхати на заробітки в інші країни. В ці часи багато жителів село поїхало в Канаду, США, Аргентину. Під час європейської революції 1848 року, яку назвали “весною народів”, кілька десятків жителів села поставили свої підписи про поділ Галичини на польську і українську, що свідчило про зростання національної свідомості селян-українців. На пам’ять про скасування панщини в селі був встановлений хрест Свободи, який зберігся до наших днів . В 1860-х роках у селі Куровичі громадою було збудовано церкву св.Миколая, яка стоїть в центрі села і по сьогоднішній день. На місці старої церкви було поставлено камінний хрест. Зараз цього хреста немає. А на місці старої церкви і цвинтаря за кошти громадськості села збудовано пам’ятник Великому Кобзареві України Тарасу Григоровичу Шевченку. Ще перед Першою світовою війною місцеві поляки збирали кошти на спорудження костьолу та польської школи. У серпні 1939 року відбулося посвячення костьолу св.Антонія, збудованого переважно коштами Альфреда Потоцького. На його відкритті було кілька тисяч осіб. З прадавніх часів церква в селі була консолідуючим і стабілізуючим фактором духовного життя села. В умовах бездержавного існування української нації протягом багатьох століть вона згуртовувала людей до громадського і політичного життя. Одночасно вона була важливим контрольним та виховним фактором в житті села. На сьогоднішній день в селі Куровичі є зареєстровані три релігійні громади. Це громада УАПЦ, римо-католицька громада та греко-католицька громада. Село Солова  має давню історію, входило до складу «Куровицького ключа». У минулому власниками села були спадкоємці графа Альфреда Потоцького. Під час визвольних змагань у XX столітті в селі активно діяло Збройне Підпілля. Також у селі проживав Михайло Яворський, стрілець Української галицької армії (УГА), народжений у 1898 році.   У цьому невеличкому селі   народився великий патріот, провідний член ОУН Микола Лемик, який в обороні справедливості і правди, коли на сході України розгорнули небачених розмірів терор проти українського народу, що увійшов у світову історію як голодомор, щоб привернути світову громадскість, вчинив атентат на радянського консула у Львові. Село Печенія . Населення села  142 особи. Під час Других визвольних змагань у селі діяло Збройне Підпілля ОУН. Членом Глинянського районного проводу був мешканець села Олексій Крет (псевдо Зелений), котрий загинув у 1945 році. Село Туркотин.  Існує серед селян оповідка, що у сиву давнину село знаходилось в долині за кілометр від сучасного і носило назву Селище, проте у часі одного з татарських набігів було повністю спалене і знищене. Люди, втікаючи від ворогів, будувалися по горах і ярах. Так і виникло село Туркотин. До сьогодні збереглася назва урочища Селище, а також урочища між Туркотином та сусідніми Куровичами Бабин Брід, де тепер знаходиться каплиця.  Перша письмова згадка про Туркотин (точніше тоді ще про Селище) датується 1574 роком. За часів Австрійської, а пізніше, з 1867 — Австро-Угорської — імперії село разом з усіма сусідніми поселеннями було під владою різних шляхетських родин. Відомо, що 9 січня 1609 року Туркотин разом із сусідніми селами Погорільці, Підгайчики, Двориска, Лагодів 9 січня 1609 року львівський латинський архієпископ Ян Замойський купив за 3300 злотих, до того тими землями володів місцевий землевласник Ванько Лагодовський. У 1648 році селами володіла пані Агнета Водинська. Наступними великими землевласниками була родина графів Потоцьких. Частина земель у 1860 році належала родині Шептицьких (один з її представників, Іван Кантій Шептицький батько митрополита Андрея Шептицького, 1871 року отримав австрійський графський титул). Наприкінці 19 століття, а саме у 1879 році в селі відкрилась перша школа. У звичайній сільській хаті діти вчились переважно у вільний від роботи період в році. Навчання тривало лише 2 роки. Після закінчення такої школи дитина мала вміти рахувати та читати. Викладав учитель дітям і Святе Письмо. Імена тодішніх вчителів, на жаль, невідомі. Прості селяни-українці перебували у повсякчасному гніті від панів-землевласників, які були переважно польського походження. Навіть після скасування панщини в Австрійській імперії у 1848 році становище селянства суттєво не змінилося. Більшість земель та лісу залишались у власності багатих господарів. Бідніші люди були змушені за мінімальну плату найматися до них на роботу, аби мати хоча б якийсь заробіток для сім'ї. Дані щодо чисельності населення станом на 1880 рік: українці — 356 осіб, 45 поляків, 17 євреїв, з них греко-католиків — 315, римо-католиків — 45. Католицька парафія знаходилася у с. Вижняни, греко-католиків — у с. Станимир. Станом на цей же рік у селі була мурована та дерев'яна церкви. Школа на той час однокласова. Дані 1900 року: 513 осіб: 422-греко-католики, 57 римо-католиків, 34 євреї. Дані про кількість населення 1940 року — 522 особи.